Scrigroup - Documente si articole

Username / Parola inexistente      

Home Documente Upload Resurse Alte limbi doc  

CATEGORII DOCUMENTE





BulgaraCeha slovacaCroataEnglezaEstonaFinlandezaFranceza
GermanaItalianaLetonaLituanianaMaghiaraOlandezaPoloneza
SarbaSlovenaSpaniolaSuedezaTurcaUcraineana

БудівництвоЕлектроннийМедицинаОсвітаФінансигеографіяекономіказаконодавство
косметикамаркетингматематикаполітикаправопсихологіярізнийсоціологія
технікауправлінняфізичнийхарчуванняінформаціюісторія

Культура України в період становлення радянської влади

історія

+ Font mai mare | - Font mai mic







DOCUMENTE SIMILARE

Trimite pe Messenger

Культура України в період становлення радянської влади

1. Освіта

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.



Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920 р. ВЦВК видав декрет 'Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською', в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови й українознавства.

У 19191920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. 'Про вибори шкільних працівників' вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси працювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком України підвищив їм зарплату, зобов'язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу із громадських фондів.

Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі будинки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в 1923 р. 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.

Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались асигнування на освіту. За 19231926 pp. вони збільшилися майже в 7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Україні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то в 1926 р. 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбудовного періоду ще понад 40 /о дітей шкільного віку залишалося поза школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збільшувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями, їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад. Якщо в 19221923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в 1925-1926 pp. 52 тис.

У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У початковій школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку, а в 1929 р. 71 /о. Особливо повільно запроваджувалось загальне навчання на селі.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах у школи колгоспної молоді (LLJKM). У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання.

У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання. З'їзд прийняв правильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні програми, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.

По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України. З перших років встановлення польської влади в Галичині головними завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила політику повної централізації, заміни українських учителів на польських, обов'язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було ліквідовано повністю.

2. Середня спеціальна і вища школа

Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.

Більшість населення не мала загальноосвітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих навчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контингент студентів для вузів, робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налічувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. вже 31, де навчалося близько

7,5 тис. студентів. Понад 90 /о робітфаківців становили робітники і селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гуртожитками і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто закінчував робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів без вступних іспитів.

У 19201921 pp. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл було організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. налічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до розряду вищих навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціалізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу вищих навчальних закладів університетів та інститутів. Так, із природничих та історико-філологічних факультетів було створено інститути народної освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного виховання (соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались у медичні інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реорганізовано було також музично-драматичні та художні інститути, створено низку сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні, технологічний, гірничий та ін.



Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалось програмно-методичне керівництво навчальним процесом.

З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економічних дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, які мали готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних закладів.

3 Наука

Для організації наукової роботи в загальнореспубліканському масштабі в 1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти Наркомосу було створено Науковий комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки.

На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її відділах історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ.

Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, етнограф А. Лобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистецтвознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал 'Україна'. М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною 'Історією України-Руси'.

У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше академічних кафедр 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут перша у світі науково-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивчали природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення економіки країни.

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об'єднувала і спрямовувала роботу наукових установ периферії.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Д. Заболотний, О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладій, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,

що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут туберкульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домоглися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ Академії наук науково-дослідну роботу проводили галузеві наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося 138 науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співробітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків відбулись у 1929р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальністю патофізіологія, О. Динника за спеціальністю механіка, Є. Орлова хімія, О. Леонтовича фізіологія, О. Палладіна біохімія, Є. Патона електрозварювання, Г. Проскуру аерогідродинаміка, А. Сапєгіна ботаніка, Д. Третьякова зоологія, М. Федорова гірнича техніка, О. Шліхтера економіка, П. Тичину літературознавство, Д. Яворницького етнографія.

У зв'язку з реконструкцією народного господарства широко розгорталася науково-дослідна робота в галузях технічних наук металургії, машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється низка нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі електрозварювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної аерогід-родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут кам'яновугільної промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установ. Організовано науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у Харкові відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. Український науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут працювали А. Сапєгін, В. Юр'єв, які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи.

4. Література

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись 'автономії' від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від 'буржуазного' суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.




Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема 'На майдані', 'Псалом залізу', 'Сійте', 'Як упав же він' П. Тичини, 'Удари молота і серця', 'Червоні зорі' В. Еллана-Блакитного, 'Закзик', 'Гартована поезія', 'Червоний заспів' В. Чумака, 'Відплата', 'Червона зима' В. Сосюри, 'Світло зі Сходу', 'Гудок' М. Терещенка, 'Мої коломийки' І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони працювали більш як у ЗО клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників 'Плуг', яка ставила за мету, 'ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей', а також спілка пролетарських письменників 'Гарт'.

Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об'єднання. У січні 1927 р. під знаком об'єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об'єднання комсомольських письменників 'Молодняк', створене в Києві наприкінці 1926 р.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде покоління письменників насамперед було пов'язане із символізмом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з'являтися прозові твори широкого епічного плану романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман 'Мати'), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом 'Смерть' (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До цього періоду належить роман 'Міжгір'я' Івана Ле, 'Чорне озеро' В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий романами 'Майстер корабля', 'Чотири шаблі', де вишуканою мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана ('Родина щіткарів' і 'Підземна Галичина'), А. Головка ('В червоних шумах'), В. Минка ('Лісові круки'), Д. Бедзика ('Шахтарі'), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується літературне життя. У Львові в 1922 р. створилися дві літературні групи: перша 'Логос', що об'єднувала поетів католицького напрямку В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об'єднав їх журнал 'Поступ'); друга при журналі 'Митува'. До неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об'єднання при журналі 'Літературно-науковий вісник', який відновив свою діяльність у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Ма-ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.


Висновок

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося вмістити в рамки цієї курсової роботи. Але, на мій погляд, викладений матеріал дає деяке поняття про життя, бит, культуру, працю та громадський устрій українців.


Література

1.  О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991



2.  Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.

3.  В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.

4.  О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.

5.  Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.

6.  Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 19601980 років. К., 1984.

7.  Виноградова Т. Українське радянське мистецтво 19181920 pp. К., 1980-1984.

8.  Дорошенко Д. Історія України. 1917-192 Т. 1 // Прапор. 1990. № 11-12; Березіль. 1991. № 1,

9.  Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. К., 1992.

10.            Ефименко А. Н. История украинского народа. К., 1990.

11.            Злотоверхий І. Д. Становлення української радянської культури (1917 1920 pp.). К., 1961.

12.            Історія культури України / В. А. Бокань та ін. К., 199 Ч. І; 1994. Ч. II.

13.            Історія України. Львів, 1996.

14.            Історія України. Нове бачення: В 2 т. К., 1996.

15.            Історія української літератури: У 2 т. К., 1988.

16.            Історія українського мистецтва. К., 19661970.

17.            Історія українського мистецтва: В 6 т. К., 19641968.

18.            Крип'якевич І. Історя України. Львів, 1992.

19.            Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. Львів, 1937.

20.                       Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. К., 199








Politica de confidentialitate

DISTRIBUIE DOCUMENTUL

Comentarii


Vizualizari: 1343
Importanta: rank

Comenteaza documentul:

Te rugam sa te autentifici sau sa iti faci cont pentru a putea comenta

Creaza cont nou

Termeni si conditii de utilizare | Contact
© SCRIGROUP 2019 . All rights reserved

Distribuie URL

Adauga cod HTML in site